Залізо — з нього роблять речі побуту, використовують для будівництва, додають трохи до людського характеру та аргументів для стійкості. На березі річки Теньки у місцях між селами Стара Рудня і Рудокопи розкидані дрібні ржаві грудки, які діти використовували як снаряди для рогаток. Житомирщина має багата не лише лісами і болотами, а й покладами болотної руди. Окрім нашого краю на теренах України такі ж “багатства” мають Чернігівська та Волинська області. Ця руда утворилася внаслідок осідання на дні водойм водних оксидів і гідроксидів заліза у формі конкрецій, прошарків, а у торфі — у формі лінз. Її ще називають бурим залізняком. Місцевій руді притаманні домішки кобальту, міді, нікелю та марганцю. Далі на zhytomyr.name.
Історія видобутку
Предки українців освоїли залізо у першому тисячолітті до нашої ери. В часи Київської Руси основним постачальником “побутового” залізяччя були майстерні, які розкинулися по волинських і поліських селах. Використовувати вони могли лише болотну руду. Якщо для побутових знарядь праці болотна руда годилася, зброю купували з Європи. В першій третині ХХ століття дослідники проводили розкопки біля села Райків на Бердичівщині. На двох городищах знайшли залишки залізноплавних горнів, залізні знаряддя праці та військового спорядження, яке датують Х-ХІІІ століттям.
У ХV ст. почав зростати попит на залізо, тож відбувається збільшення кількості підприємств. З давньоруських часів до XVII століття технології майже не змінювалися, але згодом техніка еволюціонувала. Почали використовувати водяний млин, механізований важкий молот для виковування і негашене вапно.
У козацькі часи використовували терміни “крушне” (крихке) і “добре” залізо для уточнення якости металу. Перше використовували для виготовлення інструментів, друге — для зброї.
Які технології використовували
Для виплавки заліза використовували місцеве паливо — дубину, з якої робили дерев’яне вугілля у вуглярках без доступу повітря. Але воно не мало високу теплоту згорання як кам’яне. Для пришвидшення процесу виплавлення використовували негашене вапно чи мергель.
Для подачі кисню у піч використовували міхи, які пізніше почали рухати механізмом водяного млина. Після виплавки спеціальним знаряддям витягували крицю, розбивали і проковували. Після цього метал ставав придатним для обробки.
У руднях — майстернях, де виплавляли руду — використовували водяне колесо; селянські рудні були достатньо невеликими, тож використовувати одне колесо, а феодали будували на два-три колеса. Переважно траплялися двоколісні рудні. Введення водяного колеса у експлуатацію сприяло освоєнню та використанню сиродутних печей. Однак водяне колесо залежало від природних умов — в разі паводку механізм було неможливо використовувати. Аби не було простою під час паводків вели підготовчі роботи.
У кінці ХVIII століття на теренах нашого краю вперше на території сучасної України розігріли залізо у доменній печі. Один із найсучасніших металургійних заводів Житомирщини Денишівський мав відкриті чотирикутні домни.
На той час спеціального термостійкого одягу подібному сучасному не було, тож часто траплялися каліцтва. На виробництві працювали чоловіки, жінки і діти. Наприклад, на Денишівському заводі дорослі робітники отримували 50 коп. за добу, жінки — 30, хлопчики — 20.
Заводи та використання
В ІІ половині ХVII-XVIII століття на теренах поліської Волині працювало близько 200 рудень із середньою продуктивністю 8-11 тон заліза на рік. Поблизу Житомира працювало 12 таких майстернь, 7 — під Радомишлем, 8 — під Коростишевом, 15 — на Малинщині.
У ІІ половині XVIII століття знову зріс попит на залізо, разом з цим збільшилися обсяги ввезення металу з російського Уралу. У таких умовах почали освоювати нове нововведення у промисловості — доменні печі. Перший доменний завод почав свою роботу у селі Висока Піч 1773 року, пізніше, але того ж року — у Кропивні, а за 5 років запрацював Чижівський металургійний завод. 1848 року металургійний завод із доменною піччю у Денишах — найвідоміший з перерахованих. Разом з цим, розширення заводів стало одним із факторів занепаду дрібних рудень. Добивало промисловість дрібного масштабу вичерпування лісових масивів і покладів болотної руди.
У ІІ половині XIX століття знову відбулося зростання попиту на металеві вироби, який задовільнятимуть чавуном. Якщо раніше подібні підприємства виготовляли цвяхи, підкови, інструменти, то тепер на плечі металургійників лягають високоточні деталі для механізмів. На кінець ХІХ століття Денишівський завод виготовляв колінчасті вали, шестерні, муфти, підшипники, металеві шатуни тощо.
1873 року в Денишах відкривають чавуноплавильний завод, який мав найбільш технологічні виробничі методи. Крім нього протягом десятиліття на Житомирщині починають роботу чавунні заводи у Високій Печі, Кропивні, Рудні Підлубецькій.
Однак свято металу було не дуже довгим — поліські та волинські заводи не змогли конкурувати із заводами на сході сучасної України, які мали близьку сировинну базу. 1891 року припинив свою діяльність Високопечанський завод, а 1901 року — Денишівський та Ємільчанський завод у Рудні Підлубецькій.
Ареал і топоніми
Розбудова центрів рудообробної промисловості розкинулася по басейну верхньої течії річок Тетерева, Ужа, Уборті, у місцях впадіння малих річок у великі та біля місць покладів болотної руди. Таким чином сформувався більш-менш чіткий ареал залізнообробних промислів — переважно навколо Житомира. Крізь століття просочилися назви населених пунктів-рудень в басейні Тетерева, які діяли в XVI столітті: Дениші, Троянів, Житомир, Радомишль, Коростишів та ін.
Досі понад 40 населених пунктів на Житомирщині зберегли свою “металеву” назву — Рудня, Рудокопи, Рудня-Городище, Стара Рудня тощо. Також серед населених пунктів трапляються назви, які пов’язані із словом “гута” чи “гамарня”. Слово “піч” також відбилося у топонімах — наприклад, село Дениші має місцевість Піч, а у Житомирському районі є село Висока Піч, де працював найстаріший доменний завод.
А село Чорнодуб отримав свою назву як місце виготовлення дерев’яного вугілля для денишівських кузень і рудень. Також тут добували болотну руду (але Рудень — багато, а Чорнодуб — оригінально і солідно), яку гужовим транспортом возили на металургійні підприємства у Дениші.
Якість металу і сучасність
Переважна більшість науковців підкреслює, що якість місцевої болотної руди була низькою через велику кількість домішок у металі. Разом з цим українці з ХVII століття відкрили флюс (негашене вапно і пісок) для видалення домішок.
З початку ХХ століття на Житомирщині не працює жоден металургійний завод. Через необхідність збагачення руди, відсутність джерел палива в необхідній кількости, потребу очищення діяльність металургійного заводу на теренах Житомирщини нерентабельна.
Наш край користувався продуктами з рудень та невеликих заводів — переважно місцеві підприємства могли задовольнити попит тільки місцевого ринку. До того ж, до поширення залізничних доріг поліщукам і волинянам було важко доставити необхідну кількість заліза, тому доводилося використовувати те, що було поряд. В умовах сучасної глобалізації та розмахів промисловости відновлення металургії на Житомирщині нерентабельно та складно, проте металургійна сторінка історії Житомирщини – цікава і захоплює!