Сплавлення лісу відбилося у картині Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” — це уздання неприборканої енергії, яка тікає, несеться кубометрами лісоматеріалу дикою річкою. Басейн річки Уж також використовували для сплаву лісу. Далі на zhytomyr.name.
Що і як сплавляли?
За згадками літніх людей займалися сплавом до Другої світової війни. Через розвиток автомобільного транспорту і складність маніпуляції лісорубам довелося відмовитися від цієї технології.
Організаційні проблеми вирішували так звані “сплавні контори” — спеціалізовані транспортні компанії. До колективізації-націоналізації ці контори належали наближеним до підприємців Кагановичів. Контори розміщувалися у Чорнобилі, Поліському та Народичах. Займалися лісорозробками, торгівлею деревиною.
Серед працівників існував чіткий поділ на спеціалізації: лісоруби, які заготовлялися кругляк, працівники, які доставляли ліс до річки підводами чи саньми, та ті, хто займалися транспортуванням колод по річці.
Особливим був і, здавалося б, звичний для того часу гужовий транспорт. Для переобладнання возу знімали його кузов, переобладнували ходову частину воза спеціальною поворотною подушечкою. Товстіші кінці колоди вантажили на перед транспорту. Оскільки колоди були довгі, доводилося “розворювати” тобто роз’єднувати частини возу. Вже у ХХ столітті з’явилися сани подібної конструкції — вони складалися з двох “подсанків”.
Ліс складували на березі річки та чекали весни. Вночі деревину охороняли “дубовики”. Якщо було достатньо заготовленого товару, то ліс могли сплавляти з ранньої весни до пізньої осені.
Технології сплавлення
Транспортування річкою винайшли два способи — врозсип та в плотах. Переганяння череди колод врозсип було менш популярним через нерентабельність — часто деревина намокала і тонула, адже самі погоничі не витягли її вчасно просушити. Внаслідок таких нюансів переганяти її можна було лише на невеликі відстані. В Народицькому районі цей спосіб називали “самоплавом”. Маніпулювали колодами за допомогою “штилю” (“штиль” в називному відмінку) — гачком із гострими кінцями на довгій (5-6 метрів) жердині. Замість штилю могли використовувати “шост” — звичайну довгу палицю. Транспортування самоплавом потребувало кілька чоловіків з реманентом. Аби колоди не попливли далі, на місці збору товару перегороджували (“бомували”) річку.
Згодом з’явився плотовий сплав, а вже у ХХ столітті він став популярнішим. Під час плотового сплаву менше втрачалося лісу через намокання. Але технологія плотов’язання втратилася — лише деякі фрагменти інформації вдалося зібрати.
Найменшою одиницею товару був “клєнь” (народицькою говіркою), “клейма” (с.Мартиновичі, північ Київщини). Це були однакової довжини близько десятка колод. Їх сплавляли по кілька клєнєй за раз — кількість клєнєй у “череді” залежала від кількости “плитарів”, “плитників”, “сплавщиків”, їх кваліфікації, природних умов та , власне, кількости лісу. Щоб зручніше було кермувати, плоти зв’язували одне до одного як вагони поїзда. Для керування поїздом плотів могло не бути достатньо шоста, тож використовували “трепло” — велике весло.
Сплавлювальний шлях починався не західніше Народичів — такі правила природи: русло мало кам’янисте дно. За три-чотири дні сплавщики доводили свої череди до Чорнобиля, де їх перев’язували у “каравани”. Звісно, могли статися непередбачувані інциденти, які затримували ліс та сплавщиків.
Побут
Їжу готували під час сплаву — для цього організовували спеціальне вогнище на останньому плоті. На палубі плоту створювали з брусків поміст, на якому створювали платформу з землі. На ній розкладали вогнище і готували їжу. Тож плотогони мали брати із собою також посуд та продукти. Також збереглися дані, що над вогнищем споруджували дах, “будку”, для захисту персоналу від негоди і захисту вогню, продуктів та особистих речей від дощу. На ночівлю плитарі причалювали до берега. На березі працівники вимощували “кубло” із гілля, сіна та одягу. Як зазначали літні люди, плитарі не отримували високої платні, часто з ними розраховувалися продуктами.
