Здавна Житомирщина вважається однією з небагатьох областей України, яка має щедрі запаси корисних копалин у надрах землі. Завдяки розташуванню Житомирського регіону на Українському кристалічному щиті, наша земля має багаті поклади різноманітних гранітів, пісковиків, лабрадоритів, габро, кварцитів, а також пісковиків, глини та розсипних родовищ металів і дорогоцінного каміння. Далі на zhytomyr.name.
Історія розвитку гірничодобувної промисловості в Житомирській області почалася від використання найпростіших знарядь видобутку корисних копалин – лома та лопати, до новітніх комплексів бурових машин та установок. Впродовж довгого часу широким попитом користувалися вироби даної промисловості не тільки на території України, але й за кордоном.
Головні родовища залізної руди на Поліссі
Першою серед сфер гірничодобувної промисловості на території Житомирщини постало виробництво залізної руди. Загалом ця промисловість зосереджувалася у сільській місцевості, де сировиною виступали болотні руди та деревне вугілля, яке отримували від спалювання старих лісів.
З давніх часів на землях Волинської губернії зосередилося основне виробництво залізної руди. Дані дослідників з археології визначають, що використовувати залізо на українських землях розпочали більш ніж тисячу років тому. Ще тоді почали використовувати болотні руди для видобування заліза, щоб забезпечити містян зброєю та потрібними речами для елементарного побуту. Починаючи від цього часу і до початку запуску добування руд на Криворіжжі та вугілля на території Донеччини, Полісся закріплювала за собою перше місце у активному постачанні металу до країн Східної Європи.
На території поліського регіону залізні руди були репрезентовані бурим та червоним залізняком, а також дерновою рудою, яка рахувалась як краща для добування заліза.
Родовища руд у різних областях Полісся були неоднакові. На початку ХІІІ століття максимальні поклади болотних руд були зосереджені на Волині та на територіях губерній Києва та Чернігова. У архівних матеріалах зазначається, що на житомирській землі, руда залягала на глибині кількох сажнів та займала чималу площину. За деякими відомостями є інформація, що їх загальна площа становила приблизно 32 квадратних кілометри. До того ж родовища зустрічалися неодноразово, а руда досить просто перетворювалося в залізо.
Де добували залізну руду?
Здавна залізну руду видобували в різних місцевостях по усій території Житомирщини. Усі поселення, які були дотичні до виробництва та виплавки металу мали у своїх назвах доповнення “рудня”. Загалом таких населених пунктів нараховувалося близько півтисячі. Крім того, ще з тих часів досі лишилися села та селища з назвою “Рудня”, які часто можна зустріти у Житомирському, Олевському, Черняхівському районах.
У болистій частині річки Кам’янки та річки Коденка, місцеві жителі села Рудня, що поблизу міста Житомира, розгорнули виробництва з видобування болотної руди, яку потім легко переплавляли на залізо. Більшість місцевих жителів утримували рудні, чим і заробляли на прожиття.
Основні етапи видобутку залізної руди
Для видобутку болотної руди використовували найпростіший набір інструментів – відро та лопату. Видобували руду ручним способом, яку потім ретельно промивали в кошиках з лози. Далі за допомогою тачок та коней з підводою відвозили до гончарних печей, де виплавляли метал. Завдяки процесу виплавлення руди на деревному вугілля, метал виходив дуже якісним. Хоч спочатку селяни виплавляли руду в глиняних глечиках, а далі вдосконалили процес плавки металу, розробили спеціальні печі – горни, які розмістили в землі, попередньо змастивши глиною. З часом покращили і горнові печі, щоб полегшити та пришвидшити процес виплавки металу.
Насправді досить не простий був процес вироблення заліза з руди, адже усе вимагало чимало навичок та майстерності. У спеціаліьній металоплавильні – гамарні, виробляли залізо під керівництвом головного рудника. Під час процесу були задіяні також ковалі, димарі та рубачі. Якість заліза в певній мірі залежала від майстерності працівників: чим досвідченіший майстер, тим якісніше та міцніше виходив метал.
Після обробки та загартування, з металу виробляли спеціальні речі та обладунки для воїнів – мечі, списи, захисні шоломи та щити. Згодом почали активно використовувати даний метал у виробництві вогнепальної зброї – гармат та рушниць. Власниками металоплавильного виробництва були місцеві поміщики, які володіли відразу кількома такими виробництвами. До прикладу, в Овруцькому повіті вісім поміщиків займалися металургійним промислом, володіючи при цьому декількома гамарнями.
Ефективність діяльності залізорудних майстерень була невисокою. Наприкінці ХVІІІ століття в селі Ушомирі Коростенського повіту виробляли приблизно триста гострих металевих сошників до плугів. З часом збільшилася потреба на метал, зокрема зріс попит на вдосконалення та збільшення залізних виробів та інструментів для сільського господарства. Саме тому російський цар Олександр І організував спеціальну комісію, аби детальніше дослідити становище промисловості залізної руди на території Полісся. Після експедиції виявилося, що багато рудокопних западин стали спорожнілими, а інструменти для видобутку були малоефективними. Щоб збільшити продуктивність видобутку заліза, власникам металургійних виробництв надали певні пільги та заохочення.
Трохи згодом на території Житомирського повіту, у селі Висока Піч збудували один з перших заводів, який мав у розпорядженні дві доменні печі. З часом в Овруцькому повіті вже функціонувало близько тридцяти підприємств для виробництва залізної руди. Суттєвими були обсяги виробництва чавуну та сортового заліза на підприємстві Денишівського заводу, а також гарні показники представили чавуноливарні заводи у селі Висока Піч та у селі Кропивня Новоград-Волинського повіту.
Потужний Денишівський чавуноливарний завод
Чавуноливарний завод розпочав своє функціонування у 1848 році на території села Дениші Житомирського повіту. Від початку Денишівське виробництво у своєму розпорядженні мало лише одну металургійну піч для виплавки чавуну з сировини залізної руди. Це була достатньо чимала доменна піч, яка простягалась у висоту майже на п’ятнадцять метрів. Трохи згодом планували запустити в роботу також пудлінгову піч, яка мала переробляти чавун в чисте низьковуглецеве залізо. Проте діяльність металургійного заводу припинилася в 1854 році.
З 1873 року Денишівський завод був зданий в оренду Київському товариству на довгі двадцять чотири роки. За цей час вдалося не просто реконструювати, але й відбудувати напівзруйновані приміщення заводу. З плином часу Денишівський чавуноливарний завод посів першість серед інших металургійних підприємств на Волині. Завдяки вдосконаленню процесів виробництва, спорудженню прокатної фабрики, яка включала парову машину та паровий молот, та успішному функціонуванню зварювальних та пудлінгових печей вдалося досягти найвищих показників виробництва. Результати були вражаючі, але збільшили обсяги виробництва більш ніж у десять разів. Протягом періоду з 1874 по 1881 рік, середній річний показник виплавленого чавуну був близько 67 тисяч пудів, а у 1890-ті роки продуктивність виробництва заводу зросла до 76 тисяч.
З стрімким розвитком металургії на мінеральному паливі, яке широко розгорнули у південній Україні, залізорудна металургія на деревному паливі почала втрачати перші позиції. Згодом найвищі законодавчі органи російської імперії запровадили податок на чавуноплавильні заводи на Поліссі. Економічна криза початку ХХ століття негативно вплинула на стан виробництва Денишівського заводу, який в 1901 році назавжди припинив діяльність.