Внаслідок радянського втручання в китайські внутрішні справи міжнародна напруга у кінці 1920-тих зросла. Через ймовірну війну з Китаєм, Британською імперією (королівський уряд бажав зберегти вплив на китайський уряд) та, можливо, з Польщею та Румунією, радянський уряд вирішив укріпити обороноздатність країни. “Воєнна тривога” 1927 року змінила внутрішньополітичний курс СРСР: з 1928 року згортається політика НЕПу, розпочинають будівництво об’єктів важкої промисловості та вервечку укріпрайонів вздовж західного кордону. Далі на zhytomyr.name.
Новоград-Волинський УР
Укріпрайони будувалися на ключових напрямках. Вони мали стримувати ворога, аби тилові частини мали час розгорнутися і мобілізуватися. Директивою штабу УВО в лютому 1932 року для побудови Новоград-Волинського УРу створили 99 управління начальника будівельних робіт. Новоград-Волинським УРом командування планувало зайняти порожнину між Коростенським і Летичівським УРами, яка лишала незахищеним шлях на Київ та Житомир.
Укріпрайон будували по лінії Варварівка — Вершниця — Чижівка — Наталівка — Новоград-Волинський — Сусли — Миропіль — Коростки.
З осені 1935 року тут базували 45-ту стрілецьку дивізію, Новоград-Волинський УР підпорядковувався її командуванню.
Укріплення будувалися у два етапи — у 1932-1933 роках і 1938-1939 року. Під час лише другого етапу побудови Новоград-Волинського УРу спорудили 58 будівель, на які витратили понад 27 тис. тонн бетону.
У вересні 1939 року укріпрайон виокремили в окрему військову структуру. Станом на кінець 1939 року Новоград-Волинський УР складається із 261 ДОТа (17 з них — артилерійські), які були зібрані у 6 вузлів оборони. Наказом від 6 вересня 1940 року фортифікаційний комплекс перейменовано у УР №7. Загальна чисельність гарнізону Новоград-Волинського УРу налічувала 541 особу.
Серце і мозок Новоград-Волинського УРу
Багато зусиль доклали для маскування командного пункту — комин котельні був виведений далеко в бік ставка. Сам командний пункт складався із командного пункту, караульного приміщення і котелень. Біля центрального входу у командний центр побудували ескап – бетонний захисний схил. Для захисту від наступаючого ворога у командному пункті була амбразура з кулеметом.
Двоповерховий командний пункт ділився на три відділи: технічний, командний і житловий. У технічному відсіку були розміщені акумуляторна, ємності для зберігання води. Передавали на вищий поверх вантаж за допомогою електричного ліфта. В командному відділі розгорнули штаб, вузол зв’язку і приміщення для коменданта УРу. У житловому відділі виокремлені їдальня, харчоблок та спальні приміщення.
Бойові дії
В перші дні після нападу Третього Райху на СРСР УРи наказано зняти із консервування, однак, як виявилося, обладнання передали у инші УРи, а те, яке було в наявності, було у поганому стані. З перших днів війни особовий склад УРу почали розгортати до штатського, а з відступаючих частин командування сформувало 5-тий допоміжний батальйон.
5 липня 1941 року біля Мирополя і Гульська частинами 14-ої танкової армії Фрідріха Кюна, яка ганебно гналася за 19-тим механізованим корпусом ЧА, підійшла до крайніх рубежів Новоград-Волинського УРу. Організований опір гарнізону зупинив рух Вермахту. 6 липня Вермахт безрезультатно намагався захопити рубежі УРу. ДОТи не мали оснащення для ведення нічного бою, тож ворогу вдалося вночі обійти фортифікації з тилу. В ніч з 7 на 9 липня червоноармійці 5-ої армії почали відступ з рубежів на березі річки Случ в напрямку Коростенського укріпрайону, однак гарнізонні війська, відрізані від решти, продовжили чинити опір. 8 липня 13-та танкова дивізія форсувала річку Случ біля Гульська і перетнула Київське шосе, оточивши гарнізони УРу. Невдовзі гарнізон було знищено німецькими саперами чи взято в полон. Тих, хто здався в полон, відправили у Новоград-Волинський табір для військовополонених.
Через цілий ряд причин вартісний проєкт не виправдав сподівань, які поклали на нього: через погану оснащеність, незадовільну піхотну заповненість і слабку координацію дій командування Червона Армія не змогла зачепитися за цей рубіж оборони.
Після захоплення німецька комісія почала огляд укріпрайону. Частину фортифікацій німці підірвали протягом 1942-1943 років.
Гульська міна
Особливої уваги заслуговують “Гульські міни” (в німецьких документах “Werkgruppe А” и “В”) — це укріплена група із ДОТів №417, 419, 420, 422 і, можливо, 418 біля села Гульськ Новоград-Волинського району. Ця “міна” поступалася своєю вогневою міццю лише “міні” Могилів-Ямпільського УРу.
Це були трьохамбразурні кулеметні ДОТи чи двохамбразурні артилерійські напівкапоніри, які розташували на схилі пагорбів. Вдале розташування вогневих точок закріпило панування радянських військ на цій місцевості, які мали сектор огляду і стрільби у 210 градусів. Під пагорбами протікала річка Случ, яка ставала природньою перепоною для нападників з фронту.
Всі підземні споруди вирубали у скелястому грунті на глибині 10-15 м під землею та посилили бетоном. У підземних приміщеннях розташували приміщення для гарнізону, командний пункт, склади для провізії, зброї та боєприпасів, лазарет, машинне відділення із дизельгенератором, приміщення для вентиляційної системи, кілька вбиралень та криниця. В ДОТах була система постачання води для охолодження кулеметів. Але дивним рішенням стало те, що сили “міни” не виділили для потужного прикриття залізничного мосту через Случ — південний підступ до берега Случ міг тримати під вогневим контролем лише один напівкапонір із двома 76,2-мм гарматами. Гарнізон Гульської міни налічував 130 осіб.
Зараз “Гульська міна” — це цікавий і привабливий туристичний об’єкт.
Допоміжна інфраструктура
Звісно, якби ці укріпрайони не мали надійних ниток сполучення, вони ставали б одразу непотрібними. Паралельно всій “Лінії Сталіна” радянська влада почала прокладати трасу Ленінград-Одеса. Якщо для будівництва фортифікацій залучали військових інженерів, то будівництво траси вели в’язнями ГУЛагу. Через нелюдські умови проживання і праці ув’язнені часто гинули просто на робочих місцях. Це бачили місцеві мешканці, тож вони запам’ятали цей проєкт як “дорога Смерті” чи “Рокада Сталіна”. Звісно, ця дорога сполучила б не лише опорні пункти радянського фронту, а й цивільні населені пункти, що, втім, ставало б у пригоді частіше. На Житомирщині встигли зробити такі роботи: звести стоянки для мостів у Баранівському районі, на Звягілівщині рокада мала пройти вздовж Катюхи, Тупальців, Кропивнею, Миколаївкою, Лебідівкою, Яворівкою, а далі – на Кам’яний Брід. На відтинку Рихальськ-Хмельник зробили деякі роботи – насип для дороги. Біля Кропивні та Лебедівки лишилися мостові бики. УРи потребувала модернізації та розгалуження транспортної системи. Загалом за 1930-ті роки оновили шосе Житомир-Новоград-Волинський. Протягом 1934-37 років будують залізницю Житомир-Новоград-Волинський.
Однак після окупації земель східної Польщі 1939 року будівництво УРу та допоміжної інфраструктури припинилося. Від багатостраждальної “рокади Сталіна” лишилися тільки поодинокі рештки, хоча залізниці, побудовані тоді, працюють досі.
